Шось дивне

Якщо цей блог взагалі хоч хтось відвідує, то радий повідомити, що він переходить на новий рівень тут

Ура, таваріщі!

Ще більше брЄду, картинок та писанини.

Приєднуйтесь!

Ця історія почалась… Стоп. Дійсно, коли ж вона почалась. Мабуть, з самого початку і почалась.

А почалось все з дитячого садку. Я ходив туди рік чи два. Наша кухарка інколи приводила до нас свого онука, який був того ж віку, що і ми в групі, але до садочку не ходив. Тільки деколи. Я часто грався з ним “модельками” - мініатюрними копіями автомобілів. Він їх колекціював. Але зараз не про це.

За певним збігом обставин він виявився моїм однокласником у школі. Ми дружили і з часом він намовив мене записатись на якийсь краєзнавчий гурток в місцевому центрі туризму. Там я почав займатись спортивним туризмом. Через деякий час почав їздити на змагання, де познайомився з купою людей.  Наприклад, з дівчинкою, з якою я познайомився у восьмому класі на районних змаганнях з туризму, я їду післязавтра на музичний фестиваль. Але зараз навіть і не про це.

Коли я після школи вступив до коледжу, то познайомився з дівчиною з мого потоку, що вчилась зі мною на паралелі у школі декілька років. Про це я дізнався після знайомства з нею вже в коледжі.

А ще в коледжі я познайомився з чуваком, що вчився на паралелі в гімназії разом із моїм братом. Цей чувак старший від мене на туєву хучу років, але все ж зовсім випадково він опинився в одній групі зі мною. …далі »

“За ніч безсонну втомлена душа

Втече від тебе, щоб назад не повертатись…”

Одкровення пророка Мнєцька ст.24.78

Чи часто задаємось ми питанням сну? Що воно таке і хто його такого придумав? Для чого він взагалі, можете подумати ви, і частково будете праві. Але не все так просто.

Що таке сни? - запитаєте ви мене. І я вам відповім.

Чи бачили ви хоча б разочок спраглу душу? Тільки спраглу не до рідини чи повітря, а спраглу до чогось нового і цікавого. Мабуть, ні. Бо якби бачили, то не ставили б таких дурних питань.

Усім давно відомо, що тіло всього лиш оболонка. Такий собі біологічний контейнер. І кожне тіло є домом для душі. Але є одне але. Тіло тлінне, а душа вічна. З цього і починаються всі негаразди, про які я вам зараз розповім.

Людське тіло не таке вже і примітивне, як здається на перший погляд. Звичайно, воно не може літати як птахи, не може жити у воді як риби чи  ховатись у землі від незгод. Зате краще захищеного контейнера для душі годі і шукати.

В світлий час доби душа не має ніяких шансів на втечу. Вночі ці шанси зростають у багато-багато разів, тому люди сплять. Нема у світі такого винаходу, який зрівнявся б в утриманні душі зі сном, повірте мені. Але не маючи доступу до світу зовнішнього, душа має повний доступ до світу внутрішнього. …далі »

Коли мене запитали чи хочу я повернути усе назад, я на мить задумався. Але в плани питаючого це не входило. Весь світ навколо вже крутився, обертався та здавався не таким вже і тривимірним. Все навколо змінювалось з шаленою швидкістю. З”явилося таке знайоме зі снів відчуття польоту, яке за короткий проміжок часу, який разом з простором рухався в протилежний від звичного бік, змінилось на таке ж звичне почуття розчарування і втрачених можливостей. Світ все ще бринів, але в ньому вже можна було розрізнити певні деталі.

Звичні будинки змінювались на джунглі, гори, ліси та пустелі. Потім льодовик. Знову джунглі. Усюди сновигали якісь істоти, які постійно змінювались. Велетенських ящерів змінювали не менш величезні птахи та істоти, які нагадували людей. Якщо не враховувати зросту метрів так в десять.

Все миготіло і розходилось хвилями, ніби в воду часу кинули шматок галюциногену. Я слідкував за діями за межами мого існування якось відсторонено. Я не звик чимось цікавитись. Усі тупі нецікаві штуки мені дуже швидко набридали. Але зараз це було досить незвичним видовищем.

А навколо чергові гори змінювались черговими морями, як, у свою чергу, змінювались пишними лісами. Місяць, що ледь помітно вгадувався за рідкими хмарами перетворювався з кулі в безформний шматок каменюки, який гепнувся неподалік від мене і з невеличким вибухом вбухом пилюки злився із ландшафтом, стаючи такою собі Джомолунгмою, від якої в цей момент відлітав метеорит, хвостом вперед і в геометричній прогресії збільшуючи свої розміри пролітаючи через добротно розріджену атмосферу. …далі »

Не знаю як пройшов цей день у вас, але в мене він був трішки нестандартним. Сумніваюсь, що написав би про цей день, якби не пропозиція одного чувака занотувати події цього дня і обмінятись текстами. Чисто заради цікавості. Саме тому я зараз це пишу. Написати це з власної ініціативи було б для мене подвигом, оскільки писати щось автобіографічне мені зазвичай просто влом. От.

24.08.2010 після опівночі. Музичний фестиваль Захід 2010. Останній день фесту. Остання ніч тобто. На сцені От Вінта. Далі МБП і офіційне закриття фестивалю. Приблизно друга ночі. Варто би дістатись сьогодні додому. В планах потрапити на ранковий дизель до Львова о 5:50. Сон в плани не входить.

Після закриття музичної сцени в розкладі фестивалю літературна окупація. ПрямуЄмо туди. Нас двоЄ - я і ЗаЄць. ЗаЄць свого часу навчався з моїм братом у гімназії. Мій брат теж був на цьому фестивалі, але незадовго після опівночі відчалив на таксі до Львова, щоб встигнути на нічний потяг вже до КиЄва. Отже, літературна окупація. ЗаЄць волонтер на фестивалі, тому залишаЄться перенести звукову апаратуру з великої сцени на малу, де власне і відбуватиметься окупація. Мені холодно, тому я повертаюсь в наметове містечко приблизно за півкілометра від місця подій щоб вдягнутись. Одягнувшись по тепліше я забуваю в наметі фотоапарат, тому вертаюсь з півдороги. Як то кажуть, через дурну голову… …далі »

Традиційно вітаю всіх з Днем святого Валютого! Днем, коли кут між паралельними прямими, які перетинаються дорівнюЄ 90%!!!!

Сьогодні зранку знову йшов дощ. Не зважаючи на те, що сьогодні середина січня. Не зважаючи на те, що на термометрі виднівся нуль. І навіть на те, що я хотів снігу і морозива.

Але дощ цей, насправді, нічого не означав для мене. Як, власне, не означав би і сніг. Сьогодні рівно двадцять років від того дня, коли я відрікся цього світу.

Я роздав усе майно бідним і знедоленим, натомість отримавши повне зеро. Ось вже двадцять років у мене не було постійного житла, роботи, сім”ї та друзів. Це все гріховне, тому мені було не важко все це покинути. Свого часу я був хорошим футболістом. Мене навіть запрошували в один солідний клуб подавати м”ячі гравцям на тренуваннях. Але коли одного дощового січневого ранку я прокинувся прямо у калюжі із страшенним похміллям, то зрозумів – так далі тривати не може.

Я з головою поринув у релігію. Спочатку в одну. Потім в іншу. Кожного разу мені здавалось, що релігія – явище ажніяк не суспільне. Швидше персональне. На таку думку мене надихнула якась книжка. Чи може новенький мерседес чергового “покровителя і пастира”. Життя аскета – ось мій шлях. Такими роздумами я позбавив себе життя, прирікши, як максимум, на існування. У відповідь я чекав життя вічного. Десь там. І я прекрасно знаю – сьогодні останній день моїх страждань. І перший день моЄї величі. …далі »

Вона була майже звичайною дівчинкою. Вона любила шоколад, чорний колір та неголених хлопців. І все було б чудово, якби не одне але. Коли вона одного разу прокинулась посеред ночі у своїй кімнаті, то зрозуміла, що їй перестали снитися сни. У вікно заглядало срібне місячне проміння і свіжий весняний вітерець влітав через прочинене вікно, але такі банальні миттЄвості життя її більше не цікавили.

Їй перестали снитись сни. Колись яскраві, цікаві та насичені подіями сновидіння з часом почали темнішати, сіріти, а потім і взагалі зникли з її життя, ніби їх ніколи і не було.

Нічого страшного, скажете ви. БуваЄ, сказав їй лікар. Проживеш якось без цього, казали знайомі. Головне ж реальність, думали всі навколо. І лише вона знала ціну своїм снам.

Вона стояла на даху багатоповерхівки. Хмари висіли прямо над нею і складалось враження, що досить лише підняти руки, підтягнутись, і ти вже на сьомому небі. Звідкись знизу долинали приглушені звуки міста. Навпроти стояв чоловік в довгому чорному плащі. Капелюх кольору ночі був зсунутий на очі, але навіть через тінь було видно їхній насичено-червоний колір. Щось навколо підказувало свідомості, що окрім будинку та їх двох більше нічого навколо не існуЄ. …далі »

- Ця планета точно заселена? - запитав капітан корабля розглядаючи тоненьку синю папку з розвідданими, поглядуючи крізь ілюмінатор на маленьку блакитну планету, навколо якої кружляв добротний шматок каменю та декілька залізяк, які цілком могли бути чимось схожим на штучні супутники планети.

- Населення в основному двоноге. Є інші екземпляри, але на їх дослідження потрібно більше часу. - прозвітував Шукаючий.

- Отже, органічні, кажеш?- запитав Капітан, зосереджено риючись в документах.

- Саме таке.

- Розумні? - скептично піднявши щось схоже на брову знову запитав Капітан.

- Нуууу… Так. Ніби - знічено відвів погляд своїх фасеточних очей Шукаючий - В нас було надто мало часу на досліди. Якби ще хоча б півциклу…

- Хай мене чорна діра скуштуЄ, якщо в нас Є зайвих півциклу! - сердито та з ноткою жалю промовив Капітан - Керуючий! - звертаючись до панелі перед собою звернувся він - ввімкнути маскування і на посадку! …далі »

Сьогодні я впереше за довгий час сів на мотоцикл. М”яке поскрипування шкіряного сидіння. Запах мастила та пального. Відблиск сонця у хромованих дисках коліс. Ще не так давно це було моЄ хоббі. Моя пристрасть. Моя слабкість. Свого часу не було такого дня, щоб я не накрутив пару десятків кілометрів навколо міста в світлі сонця, що тільки починаЄ сідати за обрій. Щось в цей період доби мене справді заворожувало. Чи це золотаво-червоні промені сонця фільтровані затемненим склом шолома, чи просто вечірня прохолода після страшенно спекотного дня освіжала тіло та розум.

Близько року я навіть не наближався до свого двоколісного друга. Я часто запитував себе чому, але не завжди міг дати собі відповідь. Лише сьогодні я усвідомив, що це було звичайне почуття страху.

Сьогодні було рівно півроку від події, через яку я так довго не катався на мотоциклі. 11 листопада 2012 року я розбився на ньому ж. Я не хочу згадувати цей день. А якщо чесно, то і не можу. Струс мозку та пошкодження нервових тканин мозку позбавило мене можливості згадувати цей день. В пам”яті лише блиск сонця на заході, вантажівка, кров та біль. Мотоцикл, як на диво, обійшовся кількома подряпинами. Мені прийшлось трішки важче. Кома.

Можливо з мене сміятимуться, але ці майже 2 місяці, що я провів у комі мені навіть сподобались. Тоді мені снились особливі сни. Хоча лікар казав, що в моЄму випадку це неможливо. Та це не так важливо. Важливі самі сни. Сни про кінець життя. Ні, не мого. Кінець життя взагалі. Якщо вірити снам, то кінець світу справді мав місце і все людство просто перестало існувати 21 грудня цього ж року. Але прокинувшись після коми на початку січня 2013 я був змушений переконатись, що людству не такий вже і капець. …далі »